Понад 64% сучасних порід собак містять сліди давнього схрещування з вовками — до такого висновку дійшли дослідники з Американського музею природознавства, Смітсонівського інституту та Університету Каліфорнії в Девісі. Проаналізувавши понад 2 600 геномів собак і вовків, науковці виявили, що навіть ті породи, які ми звикли вважати далекими від диких родичів, мають частку вовчого ДНК у своїй спадковості. Про це повідомляє медіа про науку, технології та здоров’я КРВ.медіа з посиланням на текст дослідження.
Давнє схрещування з вовками залишило слід у ДНК більшості собак
У новому масштабному дослідженні, що охопило 2 693 геноми стародавніх і сучасних собак і вовків, науковці з трьох провідних наукових інституцій США застосували методи філогеномного аналізу й виявлення локальної спадковості. Їм вдалося встановити, що 64,1% породистих собак мають вовчу спадковість у ядерному геномі, яка виникла внаслідок гібридизації приблизно 1 000 поколінь тому.
Цікаво, що всі вивчені геноми вільноживучих собак — популяцій, які живуть поруч із людьми без постійного господаря — також мають сліди вовчого ДНК.
Попри те що вовки й собаки можуть схрещуватися, після приручення собак (приблизно 20 000 років тому у пізньому плейстоцені) їхні генетичні лінії значною мірою розійшлися. Як зазначає одна з авторок дослідження, д-р Одрі Лін, раніше вважалося, що собака — це собака саме завдяки відсутності вовчої ДНК. Проте нові дані свідчать про інше: «Сучасні собаки, навіть якщо зовні дуже далекі від вовків, зберігають частку їхньої спадковості».
Найбільше вовчих генів — у породах із запланованим схрещенням
Як і слід було очікувати, найвищу частку вовчої ДНК виявили в породах, які спеціально виводили через схрещення з вовками. Це чехословацький вовкодав і саарлозів вовкодав, у геномах яких вовча спадковість становить від 23% до 40%.
Серед стандартних порід найбільше вовчого походження має англо-французький триколірний гончак (4,7–5,7%) і шайло-шеперд (2,7%). Якщо останнього виводили у США шляхом схрещування з вовкодавами задля отримання здоровіших і дружелюбніших вівчарських собак, то походження вовчої ДНК у гончаку лишається загадкою, адже його генеалогія не передбачала такого схрещування.
Сліди вовчого походження виявили і в таких «вовкоподібних» породах, як тамаскан — порода, виведена у Великій Британії в 1980-х роках із сибірських хаскі та аляскинських маламутів. У її геномі — приблизно 3,7% вовчої ДНК.
Чому вовча спадковість є навіть у чихуахуа
У середньому, більше вовчого ДНК виявлено у великих собаках, зокрема в арктичних їздових, мисливських і «парійських» породах (найбільш «примітивних» собак, близьких до своїх диких предків).
Навпаки, породи з найменшою вовчою спадковістю — це:
- тер’єри,
- гончаки,
- лягаві собаки.
Цікаво, що великі сторожові породи, як-от неаполітанський мастиф, бульмастиф і сенбернар, не мають виявленої вовчої ДНК.
Проте вовча спадковість є і в дуже дрібних породах. Наприклад, у чихуахуа — приблизно 0,2%. Як з іронією зазначає д-р Лін: «Це цілком логічно для кожного, хто має чихуахуа. І ми бачимо, що це норма — більшість собак трохи вовки».
Як пов’язана вовча спадковість і характер порід
У дослідженні також аналізували частоту вживання описових термінів у характеристиках порід із різним рівнем вовчої ДНК, використовуючи дані кінологічних клубів.
Для собак із низькою часткою вовчої спадковості найчастіше трапляються такі характеристики:
«дружній», «готовий догоджати», «легко піддається навчанню», «жвавий», «ласкавий».
Для порід із високим рівнем вовчої ДНК частіше зустрічаються:
«недовірливий до незнайомців», «самостійний», «стриманий», «територіальний», «насторожений», «вірний».
Деякі риси — як-от «інтелектуальний», «вірний дітям», «відданий», «спокійний» — були спільними для обох груп.
Науковці наголошують, що ці характеристики — узагальнення, сформовані людськими уявленнями про поведінку порід, а не прямий наслідок вовчої генетики. Однак дослідження відкриває нові можливості для глибшого розуміння поведінки собак.
Крім поведінкових аспектів, вчені виявили, що вовча ДНК могла забезпечити собакам еволюційні переваги. Наприклад:
-
У вільноживучих собак виявлено збільшене вовче походження у генах, пов’язаних із нюховими рецепторами, що дозволяє ефективніше знаходити їжу серед людських відходів.
-
У тибетських мастифів знайшли ген, подібний до гена тибетського вовка, який сприяє адаптації до гіпоксичних умов високогір’я (Тибет і Гімалаї).
«Собаки — наші компаньйони, але вовки, очевидно, зробили значний внесок у формування їхнього успіху як виду», — резюмує д-р Логан Кіслер зі Смітсонівського національного музею природознавства.
