Міжнародна команда науковців зі США, Швейцарії та Данії дослідила зорову систему ґренландських акул — хребетних, які живуть понад століття. У ході дослідження виявлено, що сітківка цих тварин залишається повністю функціональною навіть у віці понад 130 років. Попри постійне життя в темряві на глибинах понад 1000 метрів і наявність паразитів на рогівці, акули не втрачають здатність бачити. Про це повідомляє медіа про науку, технології та здоров’я КРВ.медіа з посиланням на текст дослідження, опублікованого в журналі Nature Communications.
Дослідження зору найстаріших хребетних
У період з 2020 по 2024 рік вчені проаналізували зорову систему ґренландських акул (Somniosus microcephalus), виловлених у межах дослідницької програми з офіційним дозволом місцевої влади. Вік кожної особини перевищував 100 років, а найстаршій було понад 130. Ці тварини мешкають на глибинах до 1200 метрів, де світло майже не проникає. У таких умовах, а також через паразитів, які часто прикріплюються до очей, вважалося, що акули не мають ефективного зору.
Проте результати аналізу тканин, молекулярної будови і ДНК спростували ці припущення. Зорові органи тварин не демонстрували жодних ознак дегенерації. Більше того, структура сітківки залишалася збереженою та функціональною, що свідчить про довготривале підтримання зорової здатності.
Очі, пристосовані до вічної темряви
Сітківка ока ґренландської акули складається винятково з паличок — фоторецепторів, чутливих до слабкого світла. Колбочки, відповідальні за кольоровий зір, у цих тварин повністю відсутні — це типова адаптація до середовища з хронічною темрявою. Ключову роль у нічному баченні відіграє білок родопсин — світлочутлива молекула, розташована в паличках. У ґренландських акул родопсин має пікову чутливість на довжині хвилі 458 нанометрів — саме на цьому блакитному рівні світлові промені проникають найглибше в океан.
Навіть у присутності паразитів, прикріплених до рогівки, прозорість ока зберігається. Вимірювання показали, що рогівка продовжує пропускати більшість наявного світла, що надходить іззовні.
Для читачів, незнайомих з терміном: родопсин — це білок, що дає змогу бачити в темряві. У людини його деградація з віком може призводити до погіршення зору. Збереження цього білка в очах акул понад 100 років є важливою ознакою клітинної стійкості.
Що відомо про механізми захисту сітківки
Дослідники припускають, що довготривала збереженість зорових структур може бути пов’язана з особливостями клітинного відновлення — зокрема, з механізмами ДНК-репарації. Хоча ці процеси ще не досліджені повністю, вже зрозуміло, що збереження функціональної сітківки та відсутність ознак дегенерації навіть у похилому віці є унікальним прикладом нейронної стабільності.
Автори підкреслюють, що такі властивості відкривають нові перспективи для біомедичних досліджень — зокрема, у сфері вікових змін зору у людини. «Ґренландська акула є вражаючим прикладом довготривалого збереження сітківки — як на молекулярному, так і на тканинному рівні», — зазначено у дослідженні.
До роботи над проєктом були залучені вчені з галузей молекулярної біології, офтальмології та морської біології. Завдяки цьому вдалося охопити широкий спектр методів: від структурного аналізу тканин до геномного секвенування.
Висновки дослідження поки що мають теоретичне значення, однак відкривають простір для подальших досліджень. Якщо вдасться визначити точні молекулярні механізми, що зберігають родопсин і клітини сітківки у стабільному стані понад століття, це може мати велике значення для боротьби зі старінням зорових структур у людей.
Поки що не йдеться про пряме перенесення знань з морської біології до медицини, але ґренландська акула вже стала унікальною моделлю для вивчення збереження зору упродовж тривалого життя.
