У Швеції та Нідерландах команда нейробіологів під керівництвом Константіни Кілтені вивчає феномен лоскоту за допомогою роботизованої руки. Дослідження, опубліковане в Science Advances, демонструє новий підхід до розуміння сміху у відповідь на дотик. Про це повідомляє медіа про науку, технології та здоров’я КРВ.медіа з посиланням на текст дослідження.
Лоскіт — знайоме, але досі загадкове явище
Лоскіт — це знайомий більшості з дитинства феномен, який викликає мимовільний сміх. У науці його описують терміном гаргалезис — це сильна форма лоскоту, спричинена повторним дотиком до певних ділянок тіла. Хоч реакція сміху здається природною, нейронаука досі не пояснила, чому вона виникає, чому певні зони тіла чутливіші, та чому людина не здатна лоскотати себе.
Цими питаннями зацікавилась нейробіологиня Константіна Кілтені — дослідниця з Karolinska Institute (Швеція) та Radboud University (Нідерланди). Її оглядове дослідження підсумовує науковий стан питання, окреслює ключові проблеми та пропонує методи їх вирішення.
Науковці неодноразово підкреслювали, що попри наявність реакції на лоскіт у немовлят, у приматів і навіть щурів, механізм цієї реакції на рівні мозку залишається маловивченим.
Від Сократа до нейронауки
Лоскіт цікавив людей ще з античності: Сократ, Арістотель і Дарвін намагалися осмислити його природу. Сьогодні вчені підходять до теми з точки зору нейронауки. Це явище має елементи соціальної взаємодії, сенсорного сприйняття, моторної реакції та емоційної оцінки. Таке поєднання робить лоскіт унікальним випадком для вивчення роботи мозку.
Найцікавіше, що лоскіт викликає сміх навіть у тих, хто його не вважає приємним. Це означає, що сміх у відповідь на дотик може мати іншу функцію, ніж радість — наприклад, сигналізування про вразливість або стимулювання соціального контакту.
Особливу увагу дослідниця приділяє реакціям людей з різними неврологічними особливостями. Люди з аутизмом частіше сприймають дотик як більш лоскотливий, а ті, хто має шизотипові риси, реагують на власні дотики так само як на чужі — тоді як більшість людей не здатна самостійно викликати лоскіт.
Роборука для точного експерименту
Однією з головних проблем дослідження лоскоту є відсутність стандартного способу його відтворення. У більшості експериментів лоскіт виконується вручну, що унеможливлює відтворення однакових умов.
У лабораторії Кілтені було розроблено спеціальну установку: учасник сідає у крісло та вставляє ноги в отвори платформи, де закріплена роботизована рука. Вона виконує послідовні рухи з фіксованою силою, швидкістю та амплітудою. Це дозволяє точно контролювати параметри стимулу — критичну умову для нейровимірювань, таких як МРТ або ЕЕГ.
Цей метод дозволяє дослідити, які саме ділянки мозку активуються під час лоскоту, чи відрізняється ця активність у різних людей та в якій мірі ми передбачаємо зовнішні дотики.
П’ять головних питань, які ставить наука
У своїй науковій публікації Кілтені формулює п’ять головних запитань, що залишаються без остаточних відповідей:
Чому певні ділянки тіла чутливіші до лоскоту?
Якщо лоскіт неприємний, чому ми сміємося?
Чому ми не можемо лоскотати себе?
Чому одні люди дуже чутливі до лоскоту, а інші — майже ні?
Яка фізіологічна причина відчуття лоскоту?
Більшість досліджень зосереджуються не на нейрофізіології, а на відмінностях між лоскітливим сміхом і радісним. На думку Кілтені, потрібно перейти до базових експериментів, що вивчають реакцію мозку на передбачувані й непередбачувані дотики.
Що дасть нам розуміння лоскоту?
Розуміння механізму гаргалезису має значення не лише для задоволення наукової цікавості. Воно може бути корисним у діагностиці та терапії станів, пов’язаних з порушенням сенсорної інтеграції, наприклад у людей з розладами спектра аутизму, після черепно-мозкових травм або з неврологічними порушеннями.
Дослідження лоскоту також стосується еволюційної біології: чи могла ця реакція відігравати роль у виживанні? Або ж це залишкова реакція, яка втратила своє первинне значення?
Кілтені переконана, що за лоскотом стоїть більше, ніж здається: «Це явище могло мати функцію, яку ми ще не виявили. Але щоб це з’ясувати, спершу потрібно побудувати міцну наукову основу».
Раніше ми писали, що штучний інтелект навчився «читати» емоції собак, котів та коней
