NASA відстежує масштабну аномалію в магнітному полі Землі — регіон ослабленої магнітної інтенсивності, що простягається між Південною Америкою та південним заходом Африки. Ця зона, відома як Південно-Атлантична аномалія (ПАА), не становить небезпеки для людей на планеті, однак впливає на супутники та космічні апарати, які пролітають крізь неї. Ослаблення магнітного поля підвищує ризики для космічної техніки, спричиняючи збої та потенційні пошкодження.
Що таке Південно-Атлантична аномалія
Південно-Атлантична аномалія (ПАА) — це зона у земній магнітосфері, де магнітне поле значно слабше за середні значення. Ця область простягається між Південною Америкою та південним заходом Африки. NASA описує ПАА як «вм’ятину» в магнітному полі Землі або своєрідну «вибоїну в космосі».
На перший погляд, ПАА не має прямого впливу на життя на поверхні планети. Однак для супутників, включно з Міжнародною космічною станцією, проліт крізь зону аномалії може бути ризикованим. У цей момент космічні апарати опиняються в умовах зниженого магнітного захисту й стають більш вразливими до впливу високоенергетичних протонів, що надходять від Сонця.
Як ПАА впливає на супутники та техніку
Коли супутники перетинають регіон ПАА, їхні системи можуть зазнавати впливу заряджених частинок. Ці частинки можуть викликати електронні збої, короткі замикання або навіть втрату даних. Щоб уникнути пошкоджень, оператори супутників часто вимикають окремі системи перед входом у зону аномалії.
Хоча більшість таких інцидентів мають незначні наслідки, накопичення подібних впливів може спричинити серйозні проблеми, зокрема постійне пошкодження обладнання. Саме тому NASA приділяє значну увагу моніторингу цієї аномалії, розробляючи відповідні моделі прогнозування.
Що викликає аномалію
Формування ПАА пов’язане з процесами, які відбуваються у зовнішньому ядрі Землі. Основним джерелом магнітного поля планети є рухи розплавленого заліза на глибинах близько 2 900 км під поверхнею. Ці рухи створюють електричні струми, що утворюють геомагнітне поле.
Однак поле не є однорідним. У районі Африки розташоване щільне скупчення гірських порід — Африканська велика область з низькою швидкістю зсуву (African Large Low Shear Velocity Province). Вона порушує симетрію магнітного поля, сприяючи його ослабленню в зоні ПАА.
Геофізик NASA Вейцзя Куанг пояснює, що в цьому регіоні розвивається локальне поле з оберненою полярністю, що ще більше послаблює інтенсивність загального поля в порівнянні з навколишніми територіями.
Аномалія змінюється — дрейф і розщеплення
Дослідження NASA свідчать, що ПАА не є стабільною структурою. У 2016 році геліофізики агентства зафіксували поступове переміщення аномалії, що згодом підтвердили спостереження за допомогою малих супутників (CubeSats).
У 2020 році вчені виявили ще цікавішу тенденцію — ПАА почала розділятися на дві окремі частини, кожна з яких має свою зону мінімальної магнітної інтенсивності. Поки що незрозуміло, що саме означає це роздвоєння, але факт зміни структури додає нових питань до вже складного явища.
Чи траплялася така аномалія раніше
Дані свідчать, що Південно-Атлантична аномалія не є унікальним випадком. Дослідження, опубліковане в липні 2020 року, вказує, що подібні геомагнітні події могли траплятися щонайменше 11 мільйонів років тому. Це свідчить про природну циклічність подібних аномалій і відсутність прямого зв’язку між ПАА та глобальним переворотом магнітного поля планети.
Попри це, NASA продовжує стежити за розвитком аномалії, зокрема через її вплив на полярні сяйва. Останні дослідження 2024 року показали, що ПАА може модифікувати умови утворення авроральних явищ, які спостерігаються на високих широтах.
Хоча ПАА не загрожує безпосередньо людському життю, її вплив на супутникову інфраструктуру, навігаційні системи та метеорологічні апарати змушує наукову спільноту бути уважною до її динаміки.
Геофізик Террі Сабака з Центру космічних польотів імені Ґоддарда зазначає, що хоча аномалія змінюється повільно, її морфологія постійно еволюціонує. Це вимагає регулярного моніторингу та вдосконалення моделей прогнозування, що дозволяє краще підготуватися до можливих наслідків для технічних систем на орбіті.
Раніше ми писали, що внутрішнє ядро Землі змінює форму
