У південно-західній частині сучасної Лівії, в скельному притулку Таркаркорі, археологи виявили муміфіковані рештки двох жінок віком близько 7 000 років. Генетичний аналіз, проведений командою з Інституту еволюційної антропології Макса Планка, засвідчив, що ці жінки належали до ізольованої північноафриканської популяції, яка тривалий час зберігала стабільність і майже не контактувала з іншими людськими групами.
Популяція в серці Сахари
У період, коли територія сучасної Сахари ще була зеленою та рясніла водоймами й саванами, в районі Таркаркорі мешкала група людей, яка, як свідчать результати новітнього генетичного аналізу, зберігала значну автономність.
Результати секвенування ДНК двох знайдених жінок демонструють тісний генетичний зв’язок із мисливцями-збирачами, що жили на території сучасного Марокко 15 000 років тому. Це свідчить про довготривалу спадкоємність населення Північної Африки, яке існувало ще до завершення африканського вологого періоду.
Обмежений контакт із зовнішнім світом
Попри географічну близькість до інших регіонів, зокрема Леванту, мешканці Таркаркорі мали лише незначні ознаки генетичного обміну. Дослідники зафіксували сліди неандертальської ДНК, ймовірно, завезеної через Близький Схід, однак рівень її присутності був набагато нижчий, ніж у марокканських предків. У той самий час мешканці Таркаркорі мали більше неандертальських генів, ніж сучасники з регіонів, розташованих південніше. Це вказує на те, що Сахара могла діяти як бар’єр для розповсюдження європейського генетичного впливу глибше в Африку.
Пасторалізм — через культуру, а не міграцію
Пасторалізм — це форма сільського господарства, що полягає у вирощуванні худоби та веденні кочового або напівкочового скотарства.
Археологічні знахідки, зокрема рештки худоби та знаряддя праці, свідчать про те, що ця популяція вже на той час займалася скотарством. На відміну від старіших марокканських груп, які були здебільшого мисливцями-збирачами, мешканці Таркаркорі перейшли до осілого або напівосілого способу життя.
Водночас генетичні дані не підтверджують великомасштабної міграції до цього регіону. Науковці припускають, що практика скотарства могла поширитися завдяки культурному обміну, а не через фізичне переміщення населення.
Природні бар’єри формували ізоляцію
Географічне положення Таркаркорі між водно-болотними угіддями, гірськими хребтами та саванами могло відігравати ключову роль в ізоляції цієї популяції. Саме природні умови створювали складнощі для масштабних міграцій, що дозволило місцевому населенню зберегти генетичну ідентичність протягом багатьох тисячоліть.
За словами археолога Савіно ді Лернії з Римського університету Сапієнца, це відкриття дозволяє по-новому подивитися на питання міграції та культурного розвитку в доісторичній Африці. Дослідження демонструє, що навіть у періоди сприятливих кліматичних умов деякі людські спільноти могли зберігати автономність і унікальність упродовж тисячоліть.
Раніше ми також писали, що археологічна знахідка змінює уявлення про мислення ранніх людей
