Гігантські вимерлі кенгуру Австралії могли здійснювати стрибки, попри значно більші розміри порівняно із сучасними видами. До такого висновку дійшли вчені з Великої Британії та Австралії, проаналізувавши будову кісток і сухожиль викопних тварин. Дослідження свідчить, що навіть кенгуру масою до 250 кілограмів мали анатомічні передумови для коротких стрибків, хоча це не було їхнім основним способом пересування. Про це повідомляє медіа про науку, технології та здоров’я КРВ.медіа з посиланням на текст дослідження, опублікованого в журналі Scientific Reports.
Як пересувалися гігантські кенгуру в Плейстоцені
У плейстоценову епоху — геологічний період, що тривав приблизно від 2,6 мільйона до 11,7 тисячі років тому, — на території Австралії мешкала так звана мегафауна, тобто тварини значно більших розмірів, ніж їхні сучасні родичі. Одним із найвідоміших представників цієї групи був Procoptodon goliah — найбільший із відомих науці кенгуру. За оцінками палеонтологів, він міг сягати близько двох метрів заввишки та важити до 250 кілограмів, що майже втричі перевищує масу сучасних великих кенгуру.
Через такі пропорції в науковій спільноті тривалий час панувала думка, що стрибковий спосіб пересування для цих тварин був неможливим. Вважалося, що надмірне навантаження під час приземлення неминуче призвело б до розриву ахіллових сухожиль. Тому гігантських кенгуру часто уявляли такими, що пересувалися повільною ходою, з відносно прямим тулубом, у чомусь схожою на людську.
Як учені досліджували можливість стрибків
Нове дослідження, проведене фахівцями з University of Manchester, University of Bristol та University of Melbourne, ґрунтується на детальному порівняльному аналізі анатомії кінцівок. Учені вивчили кістки 63 видів кенгуру та валабі — як сучасних, так і вимерлих. Загалом до вибірки увійшли 94 зразки нині живих тварин і 40 викопних решток.
Дослідники використали сучасні види як біомеханічну «модель». На її основі вони розрахували, якої товщини та міцності мали б бути сухожилля, щоб витримувати сили, що виникають під час стрибків. Далі ці розрахунки зіставили з реальною будовою п’яткових кісток викопних кенгуру, зокрема з площею місць кріплення сухожиль. Окрему увагу приділили четвертій плесновій кістці стопи — елементу, який зазнає найбільших згинальних навантажень під час приземлення і є критичним для стрибкової локомоції.
Стрибки як допоміжний спосіб пересування
Результати аналізу показали, що всі досліджені викопні види мали достатньо розвинені кісткові структури для кріплення масивних сухожиль. Четверті плеснові кістки виявилися достатньо товстими та міцними, щоб витримувати навантаження, пов’язані зі стрибками. Це свідчить про те, що задні кінцівки гігантських кенгуру були анатомічно пристосовані до такого типу руху.
Водночас автори наголошують: йдеться не про постійні стрибки на кшталт тих, які демонструють сучасні кенгуру. Найімовірніше, ці тварини більшу частину часу пересувалися повільною ходою, а стрибки використовували ситуативно — для подолання складного рельєфу або втечі від хижаків. У публікації в Scientific Reports зазначено, що стрибковий рух міг бути лише одним з елементів ширшого «рухового репертуару» цих тварин.
Отримані результати мають значення не лише для реконструкції поведінки окремого виду. Вони демонструють, що навіть дуже великі тварини могли зберігати складні та енерговитратні способи пересування. Це змінює уявлення про еволюційні обмеження розмірів тіла у сумчастих і показує, що анатомічні адаптації можуть бути значно гнучкішими, ніж вважалося раніше. Дослідження також ілюструє, як аналіз викопних кісток дозволяє відновлювати не лише зовнішній вигляд, а й можливу поведінку давно вимерлих тварин.
