У 1951 році археолог Отто Гайст знайшов поблизу Фербанкса (Аляска) два великі хребці, які понад 70 років зберігалися у Музеї Півночі при Університеті Аляски як рештки мамонта. Нове радіовуглецеве датування, проведене в межах музейної програми «Adopt-a-Mammoth», засвідчило, що вік зразків становить лише 2–3 тисячі років — надто мало для мамонтів. Подальший генетичний аналіз показав, що ці кістки належать морському ссавцю. Про це повідомляє медіа про науку, технології та здоров’я КРВ.медіа з посиланням на текст дослідження, опублікованого у журналі Journal of Quaternary Science.
Знахідка у Берингії, яку вважали мамонтом
У середині ХХ століття археолог Отто Гайст проводив експедицію в регіон Берингія — доісторичну територію, що колись поєднувала Азію з Північною Америкою через сухопутний міст на місці сучасної Берінгової протоки. Поблизу міста Фербанкс, у внутрішній частині Аляски, він виявив два великі хребці, схожі на рештки мамонта (Mammuthus primigenius). Через розміри та характерні ознаки кісток, а також їхнє походження з території, де часто знаходять пізньоплейстоценову мегафауну, знахідку одразу ідентифікували як мамонтову.
Протягом понад 70 років ці кістки зберігалися у Музеї Півночі при Університеті Аляски без подальших досліджень. Лише нещодавно, у межах ініціативи «Adopt-a-Mammoth», вчені вирішили провести радіовуглецеве датування, аби точніше встановити вік зразків.
Радіовуглецеве датування спростувало гіпотезу про мамонта
Результати аналізу викликали подив у дослідників. Вік кісток, згідно з ізотопним аналізом, становив лише від 2 до 3 тисяч років. Це набагато пізніше за час вимирання мамонтів, які, за сучасними даними, зникли приблизно 13 тисяч років тому. Існують свідчення про ізольовані популяції, що дожили до 4 тисяч років тому, однак жодного разу не було зафіксовано знахідок мамонтів у внутрішній Алясці, які б датувалися таким пізнім періодом.
Радіовуглецеве датування — це метод, який дозволяє визначити вік органічних решток за вмістом ізотопу вуглецю-14, що розпадається з часом. Його широко застосовують у палеонтології для оцінки віку кісткових решток. Тому отримані результати викликали у вчених сумніви щодо правильності початкового визначення виду.
Ізотопи вказали на морське походження кісток
Окрім віку, увагу дослідників привернув хімічний склад кісток. Зразки містили високий рівень азоту-15 і вуглецю-13 — ізотопів, які рідко зустрічаються в організмах наземних травоїдних тварин, натомість накопичуються в тілах морських ссавців через особливості харчового ланцюга в океані.
Подібного ізотопного профілю ніколи не спостерігали в жодного з мамонтів, знайдених у східній Берингії. До того ж глибокі райони внутрішньої Аляски, де знайшли кістки, не мають жодного зв’язку з морськими середовищами.
Це стало першим вагомим аргументом на користь гіпотези, що ці рештки належать морському ссавцю, а не мамонту. Візуально відрізнити такі зразки було складно навіть для фахівців, тому вчені вирішили звернутися до аналізу ДНК.
Попри давність зразків і їхнє часткове руйнування, дослідникам вдалося витягти мітохондріальну ДНК. Порівнявши її з геномами північного тихоокеанського гладкого кита (Eubalaena japonica) та звичайного мікрокита (Balaenoptera acutorostrata, також відомого як малий полосатик), учені встановили: зразки належать китам.
Це повністю спростувало попереднє визначення виду і виключило можливість того, що ці кістки належать до «останнього мамонта» в історії.
Як рештки китів опинилися у центрі Аляски?
Однак на зміну одній загадці прийшла інша. Як кістки китів, вік яких перевищує тисячу років, могли опинитися більш ніж за 400 кілометрів від узбережжя, у внутрішній частині Аляски?
Дослідники запропонували три можливі пояснення:
- Проникнення китів углиб суші через стародавні водні шляхи — малоймовірна версія, враховуючи розміри тварин, нестачу їжі в річках і невелику глибину внутрішніх водойм.
- Транспортування решток людьми з узбережжя — це вже фіксували в інших регіонах, однак подібних свідчень у внутрішній Алясці поки немає.
- Можлива плутанина у музейних архівах. Археолог Отто Гайст збирав експонати з різних куточків Аляски, і деякі зразки могли бути неправильно задокументовані або переплутані під час передавання до музею.
Хоч остаточної відповіді, ймовірно, не буде, науковці вважають, що навіть спростування помилкової гіпотези має велике значення.
Цей випадок — приклад того, як сучасні наукові методи дають змогу переосмислити навіть давно вивчені матеріали. Використання радіовуглецевого датування, стабільних ізотопів і аналізу ДНК дозволяє не лише розкрити нові факти, а й виправляти давні припущення.
«Хоч ця історія залишає більше запитань, ніж відповідей, нам вдалося остаточно виключити ці кістки як можливі рештки останніх мамонтів», — зазначають автори дослідження.
