У новому дослідженні команда палеонтологів проаналізувала понад 400 скам’янілостей, генетичні дані сучасних і вимерлих лінивців та провела еволюційне моделювання, щоб з’ясувати, як ці ссавці стали гігантами, а згодом зникли. Найбільші наземні лінивці сягали ваги понад 3,6 тонни — повідомляє Florida Museum of Natural History. Основними чинниками змін стали клімат і поява людей. Про це повідомляє медіа про науку КРВ.медіа з посиланням на текст дослідження.
Від дерев до пустель
Історія лінивців у фактах і генах
Лінивці належать до ряду Pilosa, який разом з мурахоїдами входить до групи ксенартр — ссавців, притаманних переважно Південній Америці. Нове дослідження зібрало дані з 17 природничих музеїв, у тому числі понад 400 викопних решток і фрагментів ДНК, з яких вчені побудували філогенетичне дерево, що простежує розвиток лінивців протягом понад 35 мільйонів років.
Ймовірно, першим представником групи був Pseudoglyptodon, що жив 37 мільйонів років тому на території сучасної Аргентини. Перші лінивці були наземними і за розмірами нагадували собаку породи дог. Згодом дехто з них адаптувався до життя на деревах, а інші повернулися до наземного способу життя, що дозволило їм суттєво збільшити масу тіла.
Чому лінивці стали гігантами?
Розмір лінивців був тісно пов’язаний із середовищем, де вони жили. Деревні види залишалися невеликими — у середньому до 6 кг, тоді як наземні могли важити сотні й навіть тисячі кілограмів. Наприклад, Megatherium — один із найбільших наземних ссавців, важив до 8 000 фунтів (понад 3,6 т), а Shasta ground sloth, що мешкав у пустелях південного заходу США, шукав захисту у невеликих природних печерах у каньйонах.
Більші види могли створювати власні печери завдяки масивним кігтям, сліди яких досі збереглися на стінах стародавніх нір. Такі структури, відомі як «sloth burrows», є унікальним свідченням адаптації до різних умов.
Ілюстрація: Стародавні лінивці жили на деревах, у горах, пустелях, тайгових лісах та відкритих саванах; ці відмінності в середовищі існування головним чином зумовили значну різницю в розмірах між видами лінивців
Середній міоцен (~15 млн років тому) став етапом значних кліматичних змін. Серія вивержень супервулканів у регіоні сучасних штатів Вашингтон, Айдахо й Орегон спричинила тривале вивільнення парникових газів. Це співпало з періодом глобального потепління, відомим як Mid-Miocene Climatic Optimum, тривалістю майже мільйон років.
У відповідь лінивці почали зменшуватися в розмірах. Це допомагало знижувати тепловий стрес і дозволяло виживати в густих лісах. Після припинення вулканічної активності клімат знову почав охолоджуватись, і лінивці знову набирали масу, особливо в Плейстоцені.
Адаптації до моря, гір і холоду
Одним із прикладів еволюційної адаптації є морські лінивці роду Thalassocnus. Вони мешкали на узбережжі Тихого океану в Південній Америці й пристосувалися до пошуку їжі у воді. Щільні ребра допомагали їм занурюватися, а видовжені морди — добувати морські рослини. Це явище відоме як конвергентна еволюція: подібні ознаки спостерігаються у ламантинів.
Наземні види, своєю чергою, освоїли найрізноманітніші кліматичні зони: від Анд до арктичних лісів Аляски та Канади. У деяких на шкірі формувалися остеодерми — кісткові пластинки, що забезпечували додатковий захист.
Вплив людини на зникнення велетенських видів
Близько 15 000 років тому, в період заселення Північної Америки людьми, почалося стрімке вимирання наземних лінивців. Дослідники зазначають, що зміни клімату не пояснюють настільки раптової втрати біорізноманіття. Ймовірно, саме полювання стало вирішальним фактором: через великі розміри, повільність і відсутність захисних механізмів ці тварини стали легкою здобиччю.
Деревні види пережили це довше: два з них мешкали на Карибських островах і зникли приблизно 4 500 років тому — невдовзі після прибуття туди людей, у час, коли в Єгипті будували піраміди.
Раніше ми писали, що глобальне потепління знищило в океані гігантських хижаків
